Nabile Quenum: “shooting is like falling in love”

Once he woke up in his flat and thought that something needs to be done with his life. He dropped out of university, to his camera and start looking for the inspiration on the streets of Paris. Nowadays this young and ambitious man owns a camera which every well-dressed and stylish lady wants to be shoot by. His name is Nabile Quenum, street-style photographer. However, it is nothing special about his camera. Nabile’s talent is what “hits the spot”.

Where are you from? What connects you with Africa?
I was born in Paris and then me and my family moved to Ivory Coast and after that to Benin in West Africa. I went to French private school there.

I know you made a photo shoot about Africa? What was so special about it?
It was personal. I went there to take pictures of indigenous people (Benin tribes). Most of them don’t care about fashion. For them it is more important that their culture might be gone. Because our civilization changes. We do not live in villages anymore. They have a special way of living. I get to stay in their houses for a few days and it was an amazing experience.

I know you made a photo shoot about Africa? What was so special about it?
It was personal. I went there to take pictures of indigenous people (Benin tribes). Most of them don’t care about fashion. For them it is more important that their culture might be gone. Because our civilization changes. We do not live in villages anymore. They have a special way of living. I get to stay in their houses for a few days and it was an amazing experience.

How do you look for inspiration? When do you know if that is what are you supposed to shoot?
It’s like falling in love… You don’t know when and how it would happen. It just happens. It is very hard to explain. For example, I don’t have my camera and feel the same. It’s me. It is the way I feel about the world. I grew up the way I grew up and I became who I became, and I have a possibility to meat such people… It all comes together. I hope you understood me somehow.

I guess, I did. It’s your second time in Ukraine. What did you like about this Mercedes-Benz Kyiv Fashion Days 2014 comparing to the previous one?
There are more people than last year. I knew that Ukraine was a cool country so I came but it was less people then. Now people know more. They come to the shows, they want to see the designers. Fashion gets more popular.

Did you make some street fashion photography here?
Yes. I got a chance to shoot on the main locations and after the fashion shows in other places.

How to become famous?
You just need to show people what you can do. Start, for example, from being someone’s assistant. Watch them doing different things and learn. Or you take pictures, you share it, you start having fans. It is that simple. My first pictures looked like ****. But then you get better. The way you see fashion – that’s what important. Passion is also a key. If you like what you do, just do it as much as you can.

For http://1lookbook.kiev.ua

Nabile's wesite

http://jaiperdumaveste.com

Photo by Konstantin Avramets

What I would do to change Ukrainian education

While thinking about school I usually get this warm feeling in my chest that people call nostalgia. I miss those times when I could hang out with my friends as much as I wanted to, when I did not have to think about future and accomplish big goals, when ice-cream was just sweet enough and days were perfectly long. However, I get those feeling thinking about myself during the time when I was out of school. As what about this lovely 70 years old building, I have something to say about it too. In general I can say that school was hard but interesting. We had 6 or 7 lessons and a lot of homework. However, our teachers were true professionals. I was lucky to get to know them.

Despite that fact, that I enjoyed my years at school, there are some things I would like to be changed to make it a better place for children. First of all the number of lessons is too big. Starting from 5-th grade kids have 5-6 or even 7 lessons per day. It means that they spend nearly 6 hours in school. It does not look as bad. It is just one fourth of the whole day. However, children of that age are not able to sit quite and learn for a long period of time. Americans already realized it. However, they do it in a very perverted way. Scientist there do not realize that kids sitting at school for 6 hours and not being able to run around or play are just suffering. Children need to be active. It is their nature. However, instead of taking them to the play ground adults give them different pills. Also they call it attention deficit hyperactive disorder. I call it childhood. So what I would like to change is a regime of a day. Less studying and more playing outside for elementary and middle school need to scheduled. As what about high school, we suffered from the big number of lessons. We got out of school at 16.00. Also we had tons of homework to do.  As for me, I was an excellent pupil. It took a lot of time. In the USA though kids get out of the school usually at 13.00 and have plenty of time to go to work, to be involved in extracurricular activates and hang out with their friends. So that would be great to choose hours spent on different subjects wiser.

There is also one question which I am not sure about. Should we make our school like American, for example, where kinds choose what subjects they take every semester or should we live it like it is know. Our school is organized the way that it let pupils to be well-rounded people. However, American schools would not let them do it because of the small amount of hours spent in class. However, you can choose AP classes and be “as smart as hell” (as of my classmates in the USA are). So there is always a choice there. Either you are smart as hell or dumb as hell, it's your choice. I like that more. However, I am worried about kids who would not choose to be smart just because they are lazy. So they will spend all their time on useless elections just to get credits to get into any college that kid can get into. I guess everybody should take care of themselves on their own. However, having a system were children are able to chose is not for our society. It is so unfamiliar for us. If we had a nation of strong, determined and independent individuals, I guess it would be a great way to reform our system of education.  I am looking forward to it! 

Любити дітей «по-американськи»

Уже близько 240 років над Старим Світом витає привид «нової імперії», яка задає моду в усьому. Людство давно споживає американські продукти, дивиться американські фільми, вдягається в американський одяг. На щастя чи на жаль, мода на виховання дітей «по-американські» до нас ще не дійшла.

         За даними Національного центру освітньої статистики  середня відстань між домом та вищим навчальним закладом студента із США складає від 304 до 350 км. А для тих, хто вступає до вузу в інші штати ця цифра збільшується в рази. Це означає, що  уже з 18 років підліток має бути самостійним та незалежним. Проте оце «має» вбивається в голови дітям в Штатах іще з самого садочку. Малеча розуміє, що для того, щоб щось отримати вони самі мають гарно постаратися. Ні, дебет з кредитом зводити не треба, проте, якщо ви американська дитина, жаліти теж ніхто не буде. З першого класу спортивна секція, бо спорт, бачте, творить гармонійну особистість, але секції лише для багатих та успішних діточок. Інші вдовольняються баскетбольними майданчиками біля дому. Проте багатими та успішними прагнуть бути і «майданчикові». Свою «американську мрію» здійснити хочуть усі.

         Якщо порівняти звичайного українського батька з американським, то різниця разюча. За статистикою, в США середній вік одруження серед чоловіків 30-35 років, а серед жінок 28-30 років. До цього часу в голові, напевно, все стає на місця і люди усвідомлюють, що за дітей відповідальність нести можна і потрібно. Тому у той час, коли в Україні 61% подружніх пар здаються на поталу обставинам і розлучаються, тільки 41% американців приймають таке рішення. Тому більше американських діточок принаймні знайомі зі своїми татами. А ті вже й навчають їх « по-чоловічому» дивитися на світ, навіть і дівчат. Бо з усією цією «фемінізацією» та «емансипацією» дівчатка також хочуть здійснити свою «американську мрію» та стати босами великих корпорацій. Для цього  батьки вчать дітей заощаджувати кишенькові гроші, які ті отримують не просто так, а за виконання певних обов’язків на кшталт скошеної трави чи миття посуду. А мови про те, що дитинка не поприбирає кімнату, і бути не може.

         Мамуні від татусів не відстають. Поки ті на роботі, вони звільняються раніше, висолопивши язика їдуть за покупками, забирають діточок зі шкіл і садочків та сідають вчити з ними уроки. Уроки – то святе, бо це відкрита дорога до успішної кар’єри та вселенського щастя буття на позиції топ-менеджера чи боса філіалу компанії з продажу антидепресантів або в крайньому випадку мобільних телефонів.

         А ще не варто забувати про те, що на відміну від українського суспільства, де батьки або вчителі це царі й боги, на заході це друзі. Там дитині з малечку втовкмачують, яка вона індивідуальність і як вона усього може досягти сама. Деякі, звичайно, можуть сісти на голови, але для цього існують кишенькові гроші, які з легкістю можна відібрати. Тому в США ти точно виростеш особистістю, яка знає собі ціну, та в водночас орієнтується, де її місце.

         Чи-то від складних історичних умов, чи-то від того, що культу сім’ї завжди процвітав на нашій землі, ми, українці, звикли кидатися в крайнощі. Наших дітей або залюблюють і загодовують до неможливості або гноблять також до крайнощів. У першому варіанті дитинча приходить до дитячого садочку і отримує травму від того, що світ, виявляється, не навколо нього крутиться. Там йому, звичайно, покажуть, де його місце, але ж неприємний осад від такого дисонансу лишиться. У другому варіанті все простіше. Дитинка знала, що вона робить усе не так і ні на що не здатна, то в школі їй це ще раз доведуть. Ніхто їй не дає зрозуміти, що відповідає вона за свої проколи сама і ніхто їй нічого, по суті, не винен. Проте їй також ніхто не пояснить, що вона є унікальною особистістю, яка при бажанні та наполегливій праці може досягти висот. Ось і маєш корінь зла в контрастах.

         

Народження Венери бельканто

Навіть дорога у тисячу лі починається з малого.

Японська мудрість

         «Незабутня Аїда», «єдина у світі Джоконда», «найчарівніша Чіо-Чіо сан», «неповторна Галка», «вражаюча Валькірія», «виняткова Лорелея»… Погруддя цієї жінки стоятиме в «Ла Скала» поруч із портретом Карузо. Разом із нею матимуть за честь виходити на сцену найвидатніші співаки тодішньої сучасності. Для неї писатимуть партії Верді, Пучіні, Вагнер, Штраус. Та чи здогадувалася про це маленька Люня, коли босими ногами бігала по селу, наспівуючи коломийок та всотуючи усе прекрасне, що було навколо. Тоді, у шість рочків, Солошці було невтямки, що вже через якість двадцять років її ім’я стане прозивним, а ще через сто оперні співаки усього світу говоритимуть про неї, Соломію Крушельницьку, з особливим трепетом, повагою та благоговінням.

         Щоб хоч трохи вислизнути з-під монументального та майже іконізованого образу Соломії Крушельницької, варто познайомитися із шестирічною Люнею, пізнати людей та побут, що її оточували, думки та ідеї, якими надихалася майбутня діва. Народилася Соломія у сім’ї священика, який через свою дружбу з Іваном Франком та іншими українськими просвітителями мусив часто переїздити. Здавалося б, доля дівчинки була відома – стати жінкою священнослужителя та співати не арії, а колискові діточкам. Можливо, життя її склалося б по-іншому, якби не батьки та брат.     

    Тато, який хоч до роботи по господарству був не охочий, проте, за спогадам дітей Крушельницьких, – ненаситний до знань. Мати, Теодора Марія Крушельницька, народилася в сім’ї відомого письменника Григорія Савчинського. Діти зростали в атмосфері поваги  до праці, прагнення до самопізнання, освіти та мистецтва. Олена, сестра Соломії, згадує: «Батько присвячував нам багато часу: розказував цікаві казки, співав різних пісень і заохочував до співу. Ми батька дуже любили, шанували, слухали. Мати була строгішою, вирізняла деяких дітей…».  Проте, не зважаючи, на аристократичну стриманість у відношенні до синів та дочок, саме Теодора привчала їх до читання та грі на фортепіано. Сім’я священика мала на це кошти. Тому уже в шість рочків Соломія збирала довкола себе гурт дітлахів. Вони слухали, як Люня читала «Кобзаря» чи співала народні пісні. «Вчитися музики Соломія почала з 6-7 років. Грати на фортепіано вчилася одночасно зі мною. Але вона мала більші здібності і робила значні поступи. Часто ми грали з нею в чотири руки», – згадує сестра. Дівчинка кожну вільну хвилину проводила у кімнаті, де стояв інструмент. А коли не мала змоги на ньому грати, то просто співала на городі, в сінях та навіть у хліву.

         На жаль, про матір Соломії збереглося менше свідчень, проте достеменно відомо, що коли у 1902 році помер Амвросій Васильович Крушельницькій, вдячна донька замовила йому пам’ятник із біло мармуру, на якому було написано: «Найлучшому мужеві, найлучшому батькові, честь єго розумові, єго серцю».

         Потім розпочалися домашні спектаклі, в яких Солошка в ролі «Наталки Полтавки» затьмарювала усіх інших дітлахів. Валерія Врублевська, автор роману-біографії «Соломія Крушельницька», після опрацювання спогадів та свідчень жителів села Білявинці напише: “Соломійка, забувши про глядачів, про дорогих гостей… усім своїм бездосвідним серцем віддалася ролі і так виспівувала, так виспівувала… ”

         Велика дяка братові Антіну, якого в сім’ї усі поважали та любили, до поради якого дослухався навіть батько. Бо не відомо, чи довідався б Світ про Соломію Крушельницьку, якби вона у сімнадцять років вийшла заміж за священнослужителя Зенона, який на відміну від Чезаре Річчіоні, чоловіка співачки, зовсім не розділяв її пристрасного ставлення до музики та театру. Проте заміж за адвоката вона вийде набагато пізніше.

          У 1891 році ще зовсім юну Соломію батько, заклавши хату, відправляє на навчання до Львівської консерваторії. Це вже потім її пісенні здібності високо оцінить  викладацький склад консерваторії, а згодом і весь Світ. А тоді Амвросій Крушельницькій ризикував своїм майном та благополуччям інших дітей і не прогадав. Він повірив у свою талановиту дочку, яка окрім матеріальних дивідендів, принесла славу родові Крушельницьких і подарувала усьому світові унікальність свого голосу та акторської гри.

Если бы меня попросили выбрать между лучшим другом и дозой крека, я бы попросила завернуть мне побольше!

Я не знаю, как нужно писать человеческие портреты. У нас так и не было лекции на эту тему. Поэтому, чтобы описать эту девушку, я просто закрыла глаза и начала вспоминать.

Это должен быть психологический портрет, но она так хороша собой, что одной психологии тут мало. Даешь физиологию. Минимум один молодой человек с этим согласиться, а максимум – все остальные, которые её увидят. Если короче, то она потрясающая. "Быть элегантной не значит бросаться в глаза, это значит – врезаться в память". Это именно о ней. Большие карие глаза, густые волнистые волосы, красивая фигура, врожденное чувство стиля. А еще есть улыбка... Когда Машка искренне улыбается, даже я не могу сдержать умиления. А еще её смех. Ничего особенно в нем нет. Просто очень милым выглядит то, как она немного плачет, когда смеется.

Линия конфликта "физики-лирики" прослеживается в нашей дружбе все время. Я – будущий журналист, она – программист. Машка все время возвращает меня с неба на землю. За это ей большое спасибо. Без неё, я бы давно потерялась в бушующем океана жизненный страстей. Как бы там ни было, есть вещи, которые в виду конфликта поколений нельзя рассказать даже родителям. А Машке можно. Еще хорошо то, что вчера она не дала мне купить браунис. Хорошо, когда вы с подругой фитоняшки.

Я без понятия, какой у Машки самый любимый фильм или книга. Я знаю только то, что наши вкусы безумно похожи. Она часто смотри крутые сериалы и ей невозможно кидать интернетовские приколы. Она и так все уже видела и знает.

С ней хорошо... Чисто по-человечески. Она не испепеляет странным молчанием и не выедает мозги вечными рассказами о чепухе. А еще умеет слушать.Когда человек умеет интересно рассказывать и квалифицировано слушать, нужно брать его в охапку и выходить замуж. Но так как однополые браки у нас запрещены, приходится довольствоваться ролью подруги  (шутка-минутка). Кстати! Об однополых браках! Большой плюс то,что Машка не гомо-, фет- и еще черт знает какой фоб. Она не судит и понимает. Машка не вгоняет себя в рамки. Она слушает любую музыку, читает любые книги и смотрит любые фильмы. Главное, чтобы хорошие. Некоторые люди не понимают, как можно слушать Бейонсе, а я не понимаю, как можно не спеть "Респект тем, кто с нами", а потом обсудить корейский арт-хауз.

 Даже если вы не верите в такие штуки, как " приятная энергетика",  это это все равно о ней. Машка мягкий человек со средней степенью твердости. С ней рядом приятно просто посидеть, а еще поговорить "за жизнь". Иногда она занудничает и часто умничает. Но, согласитесь, простить такой девушке один единственный недостаток не трудно. А еще Маша вкусно готовит. Ох уж эти замашки еврейской мамаши! Каждый раз, когда я бываю у неё, приходится наедаться за двоих. И перечень её талантов на этом не иссяк. Еще Маша закончила музыкальную школу по классу акустической гитары и может "лабать" классику, а аккордами не умеет. :) Еще она супер-харизматическая и артистичная, ведь познакомились мы как раз на репетиции последнего звонка. Мы часто дурачимся вместе.

А еще Машка живет "здесь" и "сейчас". Мне часто кажется, что многие мои знакомые оторваны от реальности. Машины же ноги, умудряясь не зацепить сердце ребенка, крепко стоят на грешной земле, ориентируясь в основном на слишком рано повзрослевший разум. От этого внутри иногда диссонансы. Но тот, кто всю жизнь прожил без принятия сложных решений и без эмоциональных потрясений, пусть первым бросит в меня камень.

Ах да, и если вы захотите узнать, где живет это прекрасное создание и познакомиться, не пытайтесь. Придется проходить мой личный фейс-контроль. На успешный результат шансов ноль.

Бороться и искать, не найти и (не) сдаться, но хотя бы попробовать?

Если взять одну маму, еще одну маму, потом одну дочь, еще одну дочь и одну внучку, то ссор не избежать. А если добавить в это раскаленное и наполненное ходячим эстрогеном место мужчину, то получится моя квартира.

Две хозяйки на одной кухне не уживаются. А три и подавно. Вот и мы не исключение. В основном не уживаются две из них, а мы с единственным в доме мужчиной просто на подхвате, если одна из них устанет. Ну мы любим друг друга и все такое. Но, знаете, как людям иногда просто мало бывает места вместе? Или как мы не может терпеть что-то, что является абсолютно нормальным для нашего ближнего?

Почему же хозяйки не уживаются и почему люди в принципе ругаются? У меня возник такой вопрос. Пишу этот пост и параллельно переписываюсь с подругой, которая учиться на психолога. Она бы то мне точно рассказала, кто здесь виноват: оценочное восприятие или сексуальная энергия по Фрейду. Но если уж собралась пораскинуть мозгишками, то искать правильного и готового ответа у профессионала как-то не comme il faut.

Сначала я хотела "пораскинуть" о двух хозяйках, но потом решила и вовсе пофилософствовать на тему того, почему люди в открытую ссорятся.

Если Бог есть, то он не даст соврать, что открытых конфронтаций в жизни у меня было мало. Так что как любой не обремененный интеллектом млекопитающий нашего вида я имею право критиковать тех, кто вечно ссорится, и рассуждать о них с высоты своего благородства.

У меня вот бывает иногда, что я стараюсь доказать что-то родным в сильной ссоре. К словам людей, которые мне близки не сильно или вовсе чужды, отношусь равнодушно, поэтому и доказывать ничего не нужно. Только вот если меня кто-то сильно доведет, то посылаю и разворачиваясь ухожу. Такая моя мелочная природа. Даже в склоках хочется чувствовать себя победителем.

А вот с родными сложнее. Когда ты видишь, что взгляды родных просто не сходятся с твоими, это еще ладно. Каждый же имеет право на свое мнение и т.д. и т.п. Но когда они абсолютно неправильны это ужасно. Пример. Мама очень часто смотрит новости. Потом на повышенных тонах сливает весь этот шлак в мою и без того больную голову, которой еще больнее потом. Я, как человек, который хочет стать журналистом, более-менее интересуюсь тенденциями сего "древнего ремесла" и могу с уверенностью заявить, что новости в Украине носят далеко не информативный характер, как в США, например, а манипулятивный. Короче говоря, мама эти новости смотрит-смотрит и поддается легкой панике. Ладно уж она сливает это на меня. Полбеды. Но самой-то легче не становиться. От сюда плохой сон, нервишки шалят, раздражительность. Я не говорю, что новости не стоит смотреть и вовсе, но просматривания открытой сводки УКРИНФОРМ  раз в день мне хватает с головой. Главное – никаких эмоций. Ну и вот, значит, болит у тебя сердце за Русь и за матушку свою, втемяшиваешь ей в голову истины простые житейские, мыслью по древу растекаешься, а все в пустую. От этого и ссоры. Яйцо-то курицу не учит. С болью в сердце приходиться заканчивать матч со счетом 1:0 в пользу злостных манипуляторов из голубого экрана.

Очевидно, что у всех людей свои поводы для ссор. А причина у всех одна. Есть в английском языке такое прекрасное слово "ignorant", которое выражает всю суть поднятой проблемы именно в таком виде. В русском языке звучит примерно как "невежественный". Мы – невежи. Это факт. Мы уже не то,что не "слушаем и не слышим", а просто даже не слушаем. Мы ждем пока наш собеседник закончит разговаривать и мы сможем выдать свою гениальнейшую мысль или смешнейшую историю. Ведь в отношениях что главное? Самоутверждение и самореализация. Ты как всегда прав, мой юный падаван. Ведь у тебя  в голове стоит маленький счетчик крутизны. Точнее так, много маленьких счетчиков, которые подписаны именами тех, кого ты знаешь. Вот встречаешь ты подругу своего детства. Алефтина (у всех были разные подруги) рассказывает о том, как удачно она вышла замуж, какая у неё прекрасная семья, дочка Анечка,которая уже в 5 изъясняется на английском и прочий бул шит. Алефтинин счет неумолимо наматывает кВт хвастовства. Но не тут то было. Ты ловко её перебиваешь и "идешь в атаку", рассказывая о своей умопомрачительной карьере, отпуске на Шри-Ланке и бойфренде с обхватом бицепса 42 ( лично же меряла). Тебе кажется, что ты выиграла, а Алефтина абсолютно противоположное. Вы допили кофе, чмокнулись и разошлись. Все счастливы. Это я к тому, зачем люди общаются в наше время.

Ссорятся люди тоже потому, что хотят самореализоваться или "победить". Доказать кому-то свою правоту  – вот истинный смысл общения. В этом-то случае у людей хоть коммуникация происходит, а в другом – даже и этого не найти. Люди  "собачатся" просто потому, что забывают о том, что люди. Сесть и  спросить " что случилось?", " что я сделал(а) не так?", и самое главное "а чего бы хотел ты?" мы не можем. Сказать "прости", " я так больше не буду",

" это моя вина" или "я тебя люблю"  кажется вообще нереальным.

По этому мораль моей басни коротко и проста: постарайтесь полюбить друг друга и заинтересоваться человеком не потому что вам нужна ячейка в социуме, не потому, что от него  зависит ваше моральное положение, а потому что он классный, интересный точно разбирается в чем-то круче вас. Выслушать его мнение, даже если вы с ним не согласны, это же так здорово. Правда?

Тим, кому 18 мінус присвячується або спасіння потопаючих справа рук самих потопаючих

«Як все дістало», – промовляєш, викрикуєш, зітхаєш, шепочеш ти, кидаючи портфель на ліжко і падаючи туди слід за ним? Кому як не тобі розумітися на тому, як важко, коли всі чогось від тебе хочуть, навколо одні лише проблеми, в сім’ї чи в школі не ладнається і хочеться на «все забити».

Варто усвідомити, що багато підлітків на планеті Земля кожен день переживають такі ж самі почуття і не знають, куди від них подітися. Одні плачуть ночами в подушу, ясно не усвідомлюючи чому, інші фарбуються у зелений, жовтий рожевий і ще бозна-які кольори, проколють усе на світі, не ночують вдома тижнями. «Перехідний вік. Діагноз очевидний».– скаже вам середньостатистичний дорослий. От чудова новина. І що ж тепер робити? Чи переходити чи не переходити туди? І куди взагалі переходити? Переходи варто. По-перше, вороття назад немає. По-друге, попереду чекає яскравий свій нових «дорослих» можливостей та перспектив.

Коли підліток переживає перехідний вік, то йому доводиться зовсім нелегко. Школа, сім’я, обов’язки – все це великий тиск, з яким треба впоратися. Батьки вас повністю не зрозуміють і в битві за адекватне дорослішання не підтримають. Чому? Просто вони занадто поблажливі до себе, а часто навіть не пам’ятають як це. Багато хто чув від своїх батьків фрази а ля: “Тоді час був легший(тяжчий)” тоді не «Було так небезпечно чи безпечно, гаряче, холодно, бідно, багато»… І тут не варто їх засуджувати. Ти ж теж вважаєш себе правим чи правою, коли кричиш на маму і гримаєш дверима, якщо вона розклала пельмені на тарілці не таким візерунком, як тобі подобається або  зайшла у кімнату під час того, як ти дивився\дивилася  ще одне суперкорисне та цікаве відео. Тому варто шукати компромісів. Зрозуміло, що легше сказати, ніж зробити. Проте, коли наступного разу тобі не сподобається щось у поведінці чи словах своїх батьків, подумай про те, хто кожного дня намагається зробити все найкраще для твого блага та успіху, часто забуваючи про власну самореалізацію як особистості у суспільстві чи кваліфікованого працівника. Якщо справи зовсім погані і компроміс не знаходиться, варто заплющити очі, глибоко вдихнути і порахувати до десяти. Поки дорахуєш, забудеш нащо злився\злилася.

            Ще один важливий аспект перехідного періоду це те, що ти можеш собі зовнішньо не подобатися. І це може бути дійсно серйозною проблемою на шляху до самореалізації у всіх аспектах життя. Коли у тебе виникають думки про занадто довгі руки чи ноги, великий ніс, очі чи зуби, «загугли» фразу «знаменитості у дитинстві» і ти будеш вражений\вражена чудодійними метаморфозами в зовнішності цих людей. Так, велику роль грає макіяж, освітлення і комп’ютерні фоторедактори, проте ж риси обличчя не зміни. По-перше, у перехідному віці людина починає активно рости та розвиватися. Тому-то й може виникати непропорційність різних частин тіла. По-друге, коли тобі кажуть «переростеш», це чиста правда. З часом усе нормалізується і ти станеш справжнім красенем чи красунею.

            Нещасливе кохання та нещасливі зітхання.  Звичайна людина закоханому підлітку зарадити не може. Якщо щасливо, то це чудово. Проте якщо не взаємно, це біда. Способів позбутися таких «нав’язливих ідей» існує мало. У цій конкретній ситуації може допомогти лише переключити увагу на негативні риси характеру та поведінки об’єкту любові. Можливо, ти його розлюбиш.  Також для особливих філософів є метод посерйозніше. Уявіть собі, як ви будете ставитися до цього через років 10-15, маючи діточок та люблячого чоловіка чи дружину? Навіть не згадаєте ім’я свого кохання. І тому, поглянувши у перспективі всього вашого життя на цю конкретну ситуацію, ти, можливо, вже не знаходимеш її такою важливою.

            А якщо чесно, то, на справді ніхто й ніколи вам ніякого конкретного рецепту проти хвороби під назвою «перехідний вік» не випише. Єдине, що доведено лікарями так це те, що курити та вживати алкогольні напої в цьому та в будь-якому іншому віці шкідливо.

Всі інші поради базуються лише на досвіді поколінь на власних відчуттях. Головне, це не впадати в крайнощі. У –надцять років життя, на справді, лише починається. Не каратай себе за клаповухість чи веснянки, бо твій майбутній чоловік чи дружина полюбить тебе саме за це. Не намагайся витрачати час на помсту тим, хто не оцінив твої душевних поривів. Краще повернись десь на градусів 15-20 та поділись теплом з тими, хто завжди був поруч. Цінуй кожну мить життя, бо зовсім скоро ти стикнешся з іще невідомим тобі почуттям, яке зветься ностальгією. Втям уже нарешті те,  що твоя вага не така вже й велика, як здається, а люди не такі неприязні, якими виглядають на перший погляд. Не заморочуся сильно з приводу майбутнього, будь ласка. Можливо, заморочуйтеся, проте лише трішки і конструктивно. Тому що ці «заморочування», на справді, такі ж дієві, як намагання з хліба за допомогою підручних засобів зробити тролейбус. Бо навіщо? Всі найважливіші події, що якимось чином можуть змінити життя, «нападуть» на тебе зненацька, часто по телефону десь о шостій вечора якоїсь звичайної середи.

            Тому вставай з ліжка та краще піді прогуляйся. Це заспокоює нерви та розум. А потім далі можеш братися за «боротьбу». Вибравши правильну тактику та стратегію, ти точно переможеш!